Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

 

© Вікторія Осташ, поезії, 2014 – 2018 

 

# # # 

 

мелодія звучала… і завмерла

дзвеніла нота… і немов – у вирву!

історію твою – шматками – вирву

із книги спогадів хоч ти й говерла

мого життя – найвища із вершин...

та я люблю низини полонезні

нечутний рух історії – у незвідь

симфонії летючих порошин

...цю сповідь занотовувати вдень

і серед ночі схоплюватись – йде

чи військо чи то хроніка – мигтить

екран зустрічним потягом століть

в нім кожен третій – з вивихом ідей...

(...нехай звучать притишуючи стук

коліс і метрономів й знов коліс

самоповторень незагойний звук

у непроявнім просторі проріс...)

а ти усе тремтиш – дзвениш в мені

гаряча нота – крізь льоди неплодні

живе зерно – часина – на стерні

німого часу… натяк на мелодію...

 

 

# # #

 

середньовічна осінь за дверима

тканина часу виткана вручну

неначе заколисує незрима

тече-життя-у-вуличку-бічну

 

в тобі три речовини – tria prima 

три виміри – учора-завтра-тут

і осені принада незборима

задивишся – стискає наче джгут

 

і ти не опираєшся – ця осінь –

твоя рідня... золотокосий син...

рудоволоса донька... мов колосся

звичайне диво тлінної краси

 

чому ж тоді печаль средньовічна...

твої рахунки з часом і стилом...

чи й досі наче дівчинка трирічна

не здатна всидіти з гостями за столом

 

 

# # #

 

вилискує дороги стрічка

неначе фольгу натягли

таке життя обман оптичний

не зчуєшся — засмокче вглиб

 

не все що видається гідним

зачудувань зітхань і сліз

лишається і зблизька рідним

як зводиться на повен зріст

 

а ще як здалеку прикличе

ще й зверху сумнівом припне

на тім крилі — між гнів і відчай

кому заплатиш відступне?!

 

за ту ілюзію бездушну — 

над-існування без зусиль — 

що й кревним жертвувати змушує

нав'язує красу і стиль

 

шасливий хто щораз у звичнім

розгледить незбагненний зріз

із нього вже обман оптичний

не витисне брутальних сліз

 

 

# # #

(Вікторії Цимбал)

 

не за листя трави не за квіти уяви і не за

почуттів у слова перекладені скибки

кращі мрії збуваються най не жаліються скрипки

і зростаються долі ілюзіями підперезані

 

серце кличе у світ але хтось вже сумує збентежено

і чекають удома драконенята з принцесами

може хто й не помітить як злітаєш в реалі над сенсами

відкидаючи досвід і правила самозбереження

 

ще і нάзирці йдеш... помічаючи вічне у тлінному 

чим дивуєш надмір врівноважені голови

недолуге для них – втаємниченим срібло замінить на олово

розпашілого щастя на брязкальця нерозмінного

 

 

# # #

 

ми йшли не з принуки

нас слізно просили

до чого ж цей лемент тепер

 

за нігтями бруд

це все що взяли ми з цієї землі

нам вистачить честі

а сліз матерям

ми вернемось в землю свою

 

Микола Біденко, із збірки «Важкий метал»

 

дуже хотілось вижити

плакали... землю шкребли...

цитрусові недовижаті 

мріяли про кораблі

 

веснами марили... літніми

мандрами взимку жили

пташками перелітними

(досі підкрилля болить)

 

падали темними грудками –

яблуками – під тин

ловкими самокрутками

мурзали скло вітрин

 

долі хотілось – щастячка

переміряли хист

лудка вікна у засічках –

мабуть комети хвіст

 

(спалахом зблиском подувом)

марили скуті сном

подвигом вартим подиву

відкоркувать сезон

 

в очі – дощем і снігом нам...

тисяча літ – полон...

стогоном... стану вигином...

вави- (не ава)лон

 

 

© Вікторія Осташ, поезії, 2014 – 2018 

 

 

   
© nspu.com.ua